Історичні зв’язки України і Афону (присвячується 1000-літтю давньоруського чернецтва на Афоні)

Нестеренко В. І. “Ксілургу. Проводи прп. Антонія на Русь”.

Гора Афон, що здіймається над Егейським морем на краю мису Халкідіки у північно-східній Греції, за володарювання візантійського імператора Константина Погоната (668 - 685) була повністю передана у відання християнських ченців, які звідусіль прибували сюди і з перебігом часу утворили тут своєрідну чернецьку республіку.

Кількість останніх швидко зростала. Поряд з давніми грецькими монастирями, такими як славнозвісний Ватопед та Ксіропотам, постав на північно-східному побережжі Святої Гори Іверський монастир. Він був заснований в кінці X століття трьома ченцями, що були родом із Іверії (Грузії) і походили із грузинської династії Багратіонів. У ті ж часи монахи- бенедиктинці із Лангобардії заснували монастир Амальфіон. На початку XI ст. на північно-західному схилі Святої Гори постав болгарський монастир Зограф. Афон, відтак, став визначним осередком східного чернецтва, центром притягання для подвижників з багатьох країн східнохристиянського світу.

Після запровадження християнства в Київській Русі князь Володимир Святославич направляє на Афон велику групу духовенства з місцевих русинів. Частина з них не повернулася до Києва, а розселилася по печерах і скитах. На початку XI ст. ці поселенці заснували Богородичний монастир Ксілургу (тобто Теслі). Цей монастир належить до першого покоління монастирів-кіновій, з утворенням яких почало по-справжньому організовуватися чернече життя на Афоні.

Перша документальна згадка про нього зустрічається у грецьких джерелах 1016 року. Відомо також, що у цьому монастирі прийняв чернечий постриг преподобний Антоній Любечський. У старокиївському літописі, складеному на початку XI ст., міститься оповідь про його, тоді ще мирянина з Чернігівщини, подорож до Святої Гори: «Вложив йому Бог у серце намір у землю Грецьку землю іти і монастирі, що є там подивитися. Він і подався на Святу Гору, і побачив тутешні монастирі, і полюбив чернецтво. І прийшов він в один монастир (до земляків) із сущих тут монастирів, і вмолив ігумена, щоби возложив він на нього сан чернечий. І він тоді, послухавши його, постриг його і нарік його ім’ям Антоній. І настановивши його, і научивши його чернецтва, сказав він йому: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть».

Антоній повернувся до Києва і оселився у печері на пагорбах, які нагадували йому афонські краєвиди. Так почалася історія Печерського монастиря і києво-руського чернецтва. З Афону походили й ті ченці, які у 60-х роках XI століття заснували Успенський Святогірський монастир поблизу Володимира на Волині.

Тим часом зростала чисельність руських монахів і на самому Афоні. Мабуть цим і було зумовлене рішення, скріплене у серпні 1169 року підписами 27 ігуменів Святої Гори, про передачу монастирю Ксілургу, «тобто монастирю русів» у довічне володіння закинутої греками обителі «фессалонікійців» (солуньців). Відтоді цей руський монастир став відомим під іменем його святого покровителя - св. Пантелеймона. Його ще називають Росиконом, або Старим чи Нагірним Русиком. Саме у цьому монастирі, що підтверджується дослідженнями О.Толочко, оселився після позбавлення митрополичого сану Клим (Климент) Смолятич. Замолоду він навчався в одній із шкіл Константинополя. Потім став чорноризцем Зарубського монастиря на Дніпрі, де уславився, за свідченням літопису, як «книжник і філософ, такий якого у Руській землі не було». 27 липня 1147 року київський князь Ізяслав Мстиславич, «вивівши» Клима Смолятича із Заруба, возвів його у сан митрополита. Це був другий і останній випадок в історії Київської Русі коли митрополичу кафедру у Києві посідав русин, а не грек.

Слід зазначити, що дату інтронізації Клима у сан митрополита Ізяслав Мстиславич вибрав не випадково - то був не просто недільний день: на нього припадало свято святого Пантелеймона - небесного покровителя Ізяслава Мстиславича і день пам’яті святого Климента Охридського, який, у свою чергу, був небесним патроном Клима. Ось чому князь і нововозведений митрополит надавали великого значення своїй причетності до святого Пантелеймона. Припускається, що кошти на придбання однойменного монастиря на Афоні були виділені із князівської скарбниці Ізяслава Мстиславича.

Завдяки підтримці київських князів монастир святого Пантелеймона на Святій Горі швидко розбудовувався, зростали його матеріальні статки, примножувалися культурні та сакральні цінності. В 1180 році у цьому монастирі прийняв чернечий постриг син сербського короля Стефана Немані - Ростислав. То була знакова подія для організації національного церковно- чернечого життя Сербії. Вона мала далекосяжні наслідки й для Пантелеймонівського монастиря на Афоні. Нашестя орд Батия на Київську Русь, встановлення хрестоносцями свого панування в Царгороді та Солуні перешкоджало, а то й зовсім унеможливлювало контакти руських ченців зі своєю батьківщиною. За таких умов підтримка Сербії важила багато. Коли у 1312 році в обителі св. Пантелеймона сталася велика пожежа, саме Сербія протягнула їй руку допомоги. У 1347 році сербський король Душан Сильний подарував руському монастирю голову св. Пантелеймона, яка й дотепер зберігається у монастирському санктуарії.

Після втрати Сербією незалежності у 1389 р. монастир св. Пантелеймона знайшов опікунів серед господарів Молдавії та Валахії. Коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Досифей наприкінці XIV ст. відвідав Афон, він застав тут лише з десяток ченців, які походили з Руси-України. А ще через століття у монастирі св. Пантелеймона вже господарювали здебільшого етнічні греки. Щоправда ігуменом залишався русин на ймення Паїсій. За його ініціативою афонські ченці встановили зв’язки з московським царем Іваном III, котрий дозволив святогорцям збирати милостиню у Москві. Відтоді російські царі почали виявляти увагу до Афону, опікуючись цілим рядом тамтешніх монастирів, що було обумовлено їхнім домаганням на візантійську спадщину та прагненням забезпечити Москві значуще місце у світовій історії та світі правдивої віри.

У другій половині XV ст., після завоювання османами Балкан і падіння Константинополя Велике князівство Московське залишилось останньою незалежною країною православного світу. Ці політичні реалії й покликали до життя ідею її духовної першості. Візантійська спадщина служила головною вихідною точкою московської ідеології, що розвинулася протягом першої половини XVI ст. Великоруська учена традиція, яка постала на її підвалинах стверджує, що Москва просто успадкувала порфиру Візантії. Насправді ж, росіяни зберегли лише форми візантинізму, але втратили його дух: екуменістичні ідеали Східної Римської імперії залишилися чужими для них. Християнський універсалізм Візантії трансформувався і спотворювався у тісних рамках московського націоналізму. Через що, либонь, запрошений у 1518 році до Москви для роботи з грецькими і візантійськими рукописами вчений афонський монах Максим Грек (Михайло Тріволіс) не знайшов порозуміння з тамтешніми радикалами. Будучи представником того греко-слов’янського середовища для якого розкол православної і католицької традиції не мав значення, він став порушником спокою. Його звинуватили у шпигунстві й чаклуванні і на тридцять років запроторили до в’язниці.

Традиції духовного єднання Руси-України зі Святою Горою були безперервними. Афон завжди вабив до себе українських святителів. Наприкінці XVI ст. тут прийняв чернечий сан Іван Вишенський. Визначними афонітами були також: Йов Княгиницький, Кіпріан Острожанин, Йосип Коріатович-Курцевич, Феодосій Манявський та багато інших. З Афону походили ті безіменні ченці, які у 20-х рр. XVI ст. заснували на правому березі Сіверського Дінця Святогірський монастир. Спочатку він був, вочевидь, печерним бо вся прибережна гора пронизана лабіринтом ходів і келій. Тут збереглися також підземні печерні церкви. В XVII ст. на вершині скелястої гори було зведено Миколаївську церкву.

Тісні зв’язки з Афоном підтримувало й українське козацтво. Козаки здійснювали паломництва на Святу Гору й були щедрими жертводавцями. Наприклад, гетьман Іван Мазепа близько 1708 року вислав до Гробу Господнього, на гору Синай та до монастирів Афону тридцять тисяч дукатів. У середині XVIII ст. при болгарському Зографському монастирі українські козаки заснували скит Різдва Богородиці з промовистою назвою - Чорний Вир. Близько 1745 року на землях грецького монастиря Пантократор постав скит св. пророка Іллі. Його обулаштував знаменитий реформатор чернечого життя у східній Церкві — українець Паїсій Величковський. Іллінський скит уславився подвижництвом ченців, яких надихав приклад духовного самовдосконалення Паїсія Величковського. Тож коли у 1763 році він вирішив залишити Афон, за ним у молдавські землі вирушили 64 ченці, здебільшого українці.

Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році на Афоні з’явилися запорожці, котрі оселилися в підупалому на той час Іллінському скиті. На початку XX ст. в Іллінському монастирі мешкало близько п’ятисот ченців, переважно українців, однак ця обитель на той час вже втратила свою внутрішню національну ідентичністьі допоки нею опікувалась царська родина, тут панував великодержавний дух російського православ’я. Така ж ситуація склалася і в монастирі св. Пантелеймона, який від 70-х рр. XVIII ст. перебрався з Нагірного Русика у нові будівлі, зведені на південно - західному морському побережжі Святої Гори. В XIX ст. він перетворився на провідника російського впливу на Грецькому Сході. Близько п’яти тисяч російських ченців тоді оселилися на Афоні (переважно у Свято-Пантелеймоновому монастирі та Андріївському скиті). У 1874 р. російські ченці-афоніти заснували Ново-Афонський (Симоно-Канонітський) монастир на Чорноморському побережжі Кавказу. За радянських часів цей приморський курорт в Абхазії був для росіян більше відомим, ніж грецький Афон. Прибуття нових ченців з Росії на Святу Гору став можливим лише у 1980-х рр. Ця обставина разом із іншими чинниками дозволила сучасній Росії нав’язатися до афонської спадщини Київської Русі й заявити про її тисячолітню присутність на Афоні.

Травень 2016
Інститут історії Національної Академії наук України

Джерело: 1

fShare

Tweet