Від Закінфу до Полтави
У географії Капністів значиться маленький острів у Іонічному морі, Італія, Франція, Японія, Англія, Росія та Україна, чия Слобожанська земля прихистила на початку 18 століття сім'ю бунтівного грека. Рід цей відплатив любов'ю Україні, подарував світові чимало видатних діячів і меценатів.
Родозасновником української «гілки» Капністів вважається Стаматіос (Стомателло , Стамателос) Капнісіс, родом з грецького острова Занте (Закінф). Разом з Морозіні бився за острів Лефкада. У 1701 році Венеціанська республіка нагородила Стаматіоса графським титулом з правом успадкування. На гербі був зображений острів Занте (Закінф) з палаючим вулканом, мечі, як знак видатної хоробрості і напис: «У вогні непохитний». Право на цей герб і графський титул в Росії було повернено Капністау за «височайшим імператорським наказом» та рішенням Сенату , лише 17 березня 1877.
Онук Стаматіоса – Петро, у 1711 році , без згоди венеціанського уряду, заручився фінансовою підтримкою Петра I, організував невеликий флот для відстеження піратів-мусульман. Російські війська зазнали поразки, а Петро Христофорович потрапив у немилість Венеціанського уряду, не ризикнув повертатися на батьківщину і, разом із сином Василем, втік до України. Він оселився у місті Ізюмі, на Слобожанщині, але незабаром помер. Після його смерті маленького Василя взяла на виховання родина українського козака Павлюка.
Доля графа Василя Петровича Капніста склалася драматично: лаври, опала, знову лаври ... Посмертно. Службу почав сотником Ізюмського слобідського полку . У 1737 р. відзначився у боях за Очаків, за що отримав звання полковника Миргородського полку та маєток на Полтавщині (село Обухівка). Брав участь у Дніпровській та Хотинській баталіях. Потім - звинувачення у зраді, арешт, Петропавлівська фортеця. Це про Василя Петровича в народі склали пісню: «Везуть пана Капністенка до царської неволі». Але в 1757 році він знову на чолі миргородського полку, в битві під Гросс-Егерсдорфом загинув смертю хоробрих. Тіло його було порубано на шматки, знайшли лише праву руку з родинним перснем на пальці та затиснутою шаблею. Руку й поховали у родинному кладовищі Капністів у Обухівці.
Василь Петрович був одружений з дочкою грецького купця Сагден, від якої мав синів Данила та Ананія. Другою дружиною була Софія Андріївна Дунін-Борковська зі старовинної дворянської української родини Чернігівської губернії. Дуніни вважали себе нащадками Вільгельма Дуніна, одруженого з дочкою дацького короля Еріка (IX ст.). Через цей шлюб Капністи поріднилися з усією українською шляхтою - Апостолами, Гудовичами, Домонтовичами, Забілами, Лизогубами, Маркевичами, Скоропадськими. За версією історика Я. Р. Дашкевича, Василь Петрович був можливим претендентом і суперником В.П. Розумовського на гетьманську булаву. До його заслуг, також , належить допомога у відновленні Спасо-Преображенського Собору в Чернігові.
Капніст Василь Васильович, шостий син Василя Петровича, народився через пів-року після смерті батька. Згідно родинної легенди, матір'ю Василя Васильовича Капніста була не Дуніна-Борковська, а кримська туркеня, красуня Сальма. Вона не змогла винести смерті Василя Петровича, якого шалено любила і, віддавши сина Софії Дунін-Борковських, кинулася зі скелі в море. Батько Сальми прокляв рід Капністів до сьомого коліна.
Капніст Василь Васильович - талановитий поет, драматург і щирий український патріот. Займав чільне місце в суспільстві, був очільником дворянства, директором імператорських театрів, начальником поштового відомства, генеральним суддею Полтавської губернії. Був членом Петербурзького гуртка Н. Львова, куди входили поети Г. Державін, І. Хемніцер, А.Хвостов, А. Храповицький, А. Бакунін, художник Д. Левицький, композитор Д. Бортнянський. Поет створив в Обухівці домашній театр, де була поставлена в 1798 р його комедія "Ябеда", яка також ставилася у Великому Кам'яному театрі в Петербурзі, театрі Котляревського в Полтаві, домашньому кріпосному театрі Трощинського в Кибинцях, у харківському театрі Штейна. Комедія спрямована проти хабарництва та суддівського свавілля чиновників-космополітів. Тому незабаром її видання було конфісковано, вистави заборонені (заборону знято лише при Олександрі I в 1805).
"Ода на рабство" - гнівний протест проти закріпачення українців. В. Капніст відомий і як збирач українських народних пісень. Частина їх видана Н. Прачья у збірнику російських пісень з колекції Н. Львова. На вірші Капніста "На смерть Юлії" композитор Ф. Дубянский створив пісню "Вже з темрявою нощи". В. Капніст був також одним з перших перекладачів і коментаторів "Слова о полку Ігоревім". Очолюючи дирекцію імператорських театрів, виступав також як автор переробок зарубіжних п'єс: "Антігона", "Геневра", "Сганарель, чи уявна невинність", лібрето опери "Клоріда і Мілон" (пастушачої опери в одній дії, з хорами і балетами, музику до якої написав Є.І. Фомін, а декорації - Н. Львів). Прем'єра опери відбулася 6 листопада 1800 в Петербурзькому Кам'яному театрі.
Поет був відомий своїм опозиційним настроєм проти кріпацтва і самодержавної політики Катерини II, за антидержавні настрої називався Львовим не інакше, як "Васька Пугачов". Як державний діяч, В. Капніст був автором "Положення, на якому може бути набрано і утримувано війська охочих козаків" (1788), не ухвалене урядом.
У квітні 1791 року надіслав листа до пруського кабінет-міністра графа Герцберґа (Ewald Friedrich Hertzberg, 1725-1795) з проханням аудієнції, що відбулася 24 квітня в Берліні. Згідно архівних документів, що було знайдено польським істориком Дембінським під час розмови, зокрема говорилося: "Він надісланий своїми земляками (par les habitants de ce pays-là; мова йшла про "la Petite Russie ou Ukraine Russienne"), які, доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони, у разі війни (Прусії з Росією), розраховувати на протекцію пруського короля, коли вони спробують скинути російське ярмо (dans lequel cas ils tâcheraient de secouer le joug Russien). Герцберґ ухилився від виразної відповіді, посилаючися на те, що справа війни Прусії з Росією ще не вирішена, і що, в разі війни, від самих українців буде залежати, яке становище займе до них Прусія.
В Обухівці поет створив унікальний парк, організований за канонами сентименталізму: з рідкісними породами дерев, чагарників, маловідомими сортами квітів, лікарських і запашних рослин. Поет помер 28 жовтня (9 листопада) 1823 році у належному йому селі Кибинці Полтавської області. Похований у Великій Обухівці (Миргородський район), де у 2007 році на його честь встановлено пам’ятник.
Далі буде...
