Розкол Росії з убивством Нємцова
Один мій знайомий після вбивства Галини Старовойтової зізнався, що став менше посміхатися. Полиці американських та європейських книжкових магазинів досі завалено книгами Анни Політковської та про Анну Політковську - добре виданими, з щедрими фотовклейками. У російській масовій свідомості ці два вбивства є відсутніми - вони нічого не змінили в уявленні нації щодо себе самої.
Вбивство Бориса Нємцова нічого не змінило у векторі руху російських держави та суспільства - ніякою «поворотною точкою», як багатьом здавалося в перші дні після злочину, воно не стало. Якщо не брати до уваги однієї важливої обставини - розколу суспільства. Того самого суспільства, про яке говорять, що воно є консолідованим як ніколи. Після трагедії, що сталася рік тому на Великому Москворєцькому мосту, справжнє громадянське суспільство, яке не бігає радитися крізь кордони ФСТ на Стару площу, щоб дізнатися, як та про що воно думає, остаточно відокремилося від держави. Та й замовкло. У тому сенсі, в якому мовчання описується в старому радянському анекдоті про людину, що розкидує Красною площею листівки, на яких нічого не написано, тому що й так усе ясно. Тому й марш пам'яті Нємцова, після його загибелі, був дисципліновано мовчазним.
Для західних політиків, журналістів та, що важливо, співпрацівників рейтингових аґентств відтоді існують деякі аксіоматичні обставини. Наприклад, поняття «Кадиров» міцно зашито в інвестиційні рейтинги країни під назвою Російська Федерація. Як і справа Литвиненка. Як і облога Алеппо. Як і «ніч довгих ковшів». Втративши можливість заробляти на експорті нафти, російська влада стала продавати загрози. На внутрішньому ринку широко, як на розпродажу, зі знижками, розходилася загроза під брендом «п'ята колона» - влада торгувала й Нємцовим. Торгову оферту було акцептовано покупцями - Бориса Нємцова вбили.
З наближенням річниці вбивства слідство все більше заплутувалося в свідченнях, а голова Чечні все активніше займався питаннями мовознавства, перевершивши мовою ворожнечі довоєнного Вишинського та післявоєнну «Правду». Зустріч під телекамерами президента та керівника республіки легітимувала цю мову, розширивши межі дозволеного й тим самим відправивши наше суспільство в подорож у часі - воно тепер знаходиться в тій історичній точці, де велася боротьба з космополітами. Словник та настрій в усякому разі не відрізняються нічим - «консолідовані» сьогодні легко повірили би й чесному кардіологу з Санупра Лідії Тимашук
Політичному режимові, де стало можливим вбивство Бориса Нємцова, скоро виповниться два роки. 18 березня 2014 року в зв'язку з підписанням договору щодо приєднання Криму нація розділилася на патріотів та націонал-зрадників. Але, строго кажучи, все почалося ще раніше, коли з початком нового політичного циклу було ініційовано правку законодавства й відтоді влада прийняла приблизно три десятки репресивних нормативних актів - від жорсткості законодавства щодо мітингів та «закону Діми Яковлєва» до закону про іноземних аґентів та розширення прав ФСБ. А ще суворіше кажучи, це все той же політичний режим, який знайшов закінчену форму восени 2003 року - після арешту Михайла Ходорковського й поразки демократичних партій на парламентських виборах.
Адже тільки здається, що мурахи Ешера, що бігають стрічкою Мебіуса, кудись дійсно рухаються, - це все та ж дорога, те саме порочне коло. Еволюція, яка давно закінчилася, тільки проявилася в повній мірі два роки тому з приєднанням Криму та рік тому - у вбивстві Нємцова. Чи є довговічним такий посткримський та постнємцовський політичний режим? У стадію гібридного авторитаризму він увійшов мінімум тринадцять років тому, а у гострій фазі архаїзації знаходиться останні чотири роки.
Масштаб консолідації посткримської більшості та відторгнення нею меншості (громадянського суспільства), якій фактично відмовлено в рівних правах з «консолідованими» товаришами (відсутність представництва у владі та «покриваючих» країну медіа), значні. І це дає можливість владі тільки на продовженні розпродажу загроз (лякати можна хоч Обамою, хоч Ердоганом, хоч Касьяновим) протягнути як мінімум до вручення Володимиру Путіну нового мандату на правління. А далі влада почне ще активніше захищати сама себе й свою групу підтримки від уявних загроз, що буде означати різке посилення репресивних практик уже зовсім не гібридного авторитаризму. Відбудеться це в тому випадку, якщо їй не вдасться починаючи з 2018 року наповнити холодильник не тільки телевізійним мовленням, але чимось істотнішим та матеріальним. Можливо, і влада, і суспільство вважали би за краще інерційний сценарій. Але його існування після вбивства Нємцова - це ілюзія. Базовий сценарій - вже не інерційний. І ось ще про що нагадує трагічна подія на мосту. Історія не знає умовного способу, зате вона пред'являє альтернативи.
Борис Нємцов - мало хто про це сьогодні пам'ятає, та й взагалі виросло ціле покоління, яке про це не знає, а сказати нікому - був успішним, тим більше за мірками безпрецедентно складної епохи транзиту від зваленого соціалізму до ринку, губернатором та віце-прем'єром. Він був популярним, Борис Єльцин думав про нього як про наступника. Робота в Москві спалила його харизму, а потім і зовсім почалася епоха «мочіння в сортирі», що закінчилася ерою «шакалів», «рефлексуючих на Захід». Людина, вбита рік тому на Великому Москворєцькому мосту, могла бути президентом Росії.
Так, російські політичні розвилки й справді сильно персоніфіковані. Але така вже ми країна.
Андрій Колесников
Переклад: Яна Гончар-Куклас
Джерело: carnegie
