Міграція як зброя
Класично міграція розглядається як один із наслідків гуманітарних чи економічних криз. Однак варто подивитися і з іншого боку: можливо, міграція є цілеспрямованою політикою деяких держав, за якими ховаються певні інтереси, і внаслідок цієї політики вже виникають нові кризи. Міграцію тоді можна класифікувати як повноцінну зброю.
Використання міграції як зброї може мати різні цілі. Залежно від цих цілей умовно міграційні стратегії можна поділити на такі види (за Kelly M. Greenhill):
Загарбницька – міграційна стратегія, спрямована на привласнення території або ресурсів іншої групи/груп чи знищення групи/груп із тієї причини, що вони становлять етнополітичну або економічну загрозу для групи-агресора (масове переселення американців до мексиканського Техасу, після чого Техас заявив про свою незалежність від Мексики, а потім став американським штатом).
Експортивна міграційна стратегія, що поділяється на два підвиди: перший – грубо кажучи, «виселення негідних громадян із країни» для того, щоб зміцнити позиції чинної влади (як дисидентів у СРСР) ; другий – масове виселення населення в іншу країну, щоб підірвати її економічну і соціальну систему, викликати заворушення в її політичній системі. У 1970 році пакистанські генерали почали проводити жорсткі репресії в Східному Пакистані (нині Бангладеш). Як результат, у Індію протягом декількох місяців прибуло 10 млн. біженців. Лідери Індії вирішили розпочати війну з Пакистаном, бо це обійшлося б Індії дешевше, ніж прийом біженців, які були тягарем для індійської економіки.
Воєнна міграційна стратегія здійснюється в основному під час війни з метою отримати перевагу над своїм противником (викликати перешкоди в системах керування і матеріально-технічного постачання). Під час окупації Афганістану СРСР викликав потік афганських біженців у Пакистан і в Іран, щоб позбавити афганських партизан підтримки.
Примусова міграційна стратегія застосовується як інструмент зовнішньої політики, за допомогою якого можна від «жертви» добитися певної політичної поведінки, яка є бажаною і вигідною для країни-агресора. У роки Другої світової війни албанці вбили більшу частину сербського населення. Загальна кількість біженців склала 400 тис. Після війни І. Броз Тіто, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії, прийняв 400 тис. біженців із Албанії і віддав Албанії Косово і Метохію, а потім переселив 200 тис. сербів з Косова і Метохії в інші регіони Югославії.
Наведені види міграційних стратегій не є взаємовиключними, вони нерідко переплітаються між собою. Візьмімо нинішню міграційну кризу у Європі. Виступаючи на слуханнях у Сенаті США, генерал Ф. Брідлав, головнокомандувач збройних сил НАТО, висловив думку, що Росія і Сирія використовують міграційну кризу як «зброю» проти Заходу.
Можна стверджувати, що події з мігрантами зіграють на руку російському уряду. По-перше, у той час як Європа бореться з потоком мігрантів, вона тимчасово закриє очі на україно-російський конфлікт. Уведення санкцій проти Росії обмежила участь Москви в міжнародній політиці. Після проблем із сирійськими біженцями деякі європейські країни висловлюють пропозицію зняти санкції проти Російської Федерації, бо Росія спроможна врегулювати конфлікт у Сирії. Так Російська Федерація могла повернути своє вагоме місце на міжнародній арені.
По-друге, внаслідок міграційних хвиль розхитується сама система Європейського Союзу: свобода переміщення особи в межах Шенгенської свободи під питанням, зростання кількості незадоволеного європейського населення, збільшення ризику загрози терактів… Дійшло до того, що держави вдаються до самостійних дій, не враховуючи інтереси своїх сусідів. Європейський Союз утрачає свою єдність, тим самим може втратити свою політичну вагу, щоб протистояти такій країні, як Росія. Наведені результати підпадають під цілі примусової і експортивної міграційних стратегій. У такому випадку, уряд Асада за підтримки Москви навмисно допускає масову міграцію сирійського населення, і тим самим Сирія здійснює експортивну стратегію, будучи “донором”. Ця «маленька» жертва варта цього, бо без допомоги Путіна Башар Асад утратив би свою владу. За час участі Росії в операціях у Сирії Захід більш не вимагає негайного усунення сирійського президента.
Ще однією зацікавленою стороною в міграційній кризі у Європі є Туреччина. Хоча вона є непрямою учасницею цієї міграційної стратегії, Анкара вдало використала наявну ситуацію з сирійськими біженцями. У діях турецького уряду можна прослідкувати елементи примусової міграційної стратегії. Цей вид стратегії можна застосувати як інструмент для здійснення примусової дипломатії. Країни, що не мають достатнього економічного потенціалу чи політичного впливу на міжнародній арені, змушені шукати інші засоби для того, щоб на них звернули увагу.
Успіхи Туреччини закріплені в «угоді століття» з ЄС, яка вступила в силу 20-ого березня: 1) Біженці, які нелегально добираються до Греції з Туреччини через море, будуть відправлені назад до Туреччини, і за кожного поверненого нелегала ЄС зобов’язується приймати з Туреччини одного сирійського біженця; 2) надано 3 млрд євро турецькій владі для забезпечення допомоги мігрантам; 3) у червні (за умови виконання усіх критеріїв) їй можуть відкрити доступ до Шенгенської зони. Угода про асоціацію між ЄС і Туреччиною було підписано ще в 1963 році., заявку на членство в ЄС подано в 1987 році, але переговори про вступ почалися тільки в 2005 році. Євроінтеграція продовжує бути пріоритетом Туреччини, а біженці стали слушною нагодою для того, щоб нагадати ЄС про наміри турків. Деякі називають цю угоду між Туреччиною і ЄС справжнім шантажем. Тим не менше, Туреччина досягла свого за допомогою тонкої стратегії з мігрантами: ЄС значно прискорить процес зближення Туреччини з Європою.
Однією з переваг міграційної зброї є те, що її можна застосувати як у війні, так і в мирний час. Через свою природу міграція може слугувати прихованою зброєю, яку одразу неможливо помітити та ідентифікувати як агресивну стратегію ворога. Отже, державам справді є сенс удаватися до міграційних стратегій як до нетрадиційної зброї, що здатна допомогти їм досягти своїх національних цілей. Розгортання сучасної кризи біженців у Європі яскраво демонструє, що окремі міжнародні гравці спричиняють, розпалюють та згодом використовують цю кризу для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей.
Джерело: IAC
