Український націоналізм: чи такий страшний чорт?
На тлі метаморфоз у політичному кліматі більшості країн розвиненого світу українська «націоналістична загроза» виглядає зовсім інакше.
Обрання Дональда Трампа президентом США – останнє підтвердження того, що глобальний ліберальний консенсус, який встановився після закінчення Холодної війни, вичерпав себе. Непорушність політичної коректності підірвана. Ми мчимо назустріч незвіданим обширам антиістеблішментського популізму.
Перемога Трампа – частина тренду, що охопила весь західний світ, який характеризується стрімким підйомом антиіммігрантських, нативістських партій, які ще недавно належали до маргінальних, крайніх правих сил. Марін Ле Пен пробилася у мейнстрім французької політики, Герт Вілдерс – нідерландської; британці проголосували за вихід країни з ЄС – все це свідчить про масштабний зсув політичного центризму в бік правого націоналізму.
На тлі таких метаморфоз у політичному кліматі більшості країн розвиненого світу українська «націоналістична загроза» виглядає зовсім інакше. Останні три роки Кремль постійно поширював чутки про зростання загрози з боку українського націоналізму. Як не дивно, дуже багато хто сприйняв це серйозно, зокрема, міжнародні ЗМІ та представники аналітичної спільноти. Підхопивши кремлівський наратив, вони мимоволі кинули тінь на високі ідеали та реформістські цілі Євромайдану, а також внесли свою лепту у нагнітання дискусії навколо України, чим відштовхнули багатьох її природних союзників.
Важко знайти цьому інакше пояснення, крім глибокого нерозуміння історичних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні. Твердження про націоналістичну загрозу в цій країні завжди суперечили реальним електоральним даним. Хвиля зростання правого популізму на Заході лише підкреслила, наскільки недоречною була паніка з приводу українського націоналізму.
З початком Революції гідності на українській політичній арені з'явилося безліч нових націоналістичних партій. Але жодна з них не стала серйозною політичною силою. Соцопитування вперто показують, що рівень підтримки націоналістичних партій в Україні не перевищує 6-8%. І це повністю відповідає результатам парламентських виборів 2014 року, коли жодна з націоналістичних партій не пройшла п'ятивідсотковий бар'єр. На президентських виборах кандидати-націоналісти теж не продемонстрували значущих результатів. Варто підкреслити, що кандидат у президенти єврейського походження, Вадим Рабінович здобув більшу підтримку, ніж усі націоналісти загалом.
Порівняно з іншою Європою, де націоналістичні партії найчастіше мають підтримку понад чверті виборців, рейтинги націоналістів в Україні приголомшливо низькі. І це попри ті складні обставини, в яких перебуває країна. Українське суспільство переживає період післяреволюційного національного пробудження, і одночасно втягнуто в те, що багато хто називає війною за незалежність проти Росії. Якщо націоналістичні партії не можуть процвітати навіть у настільки напруженій обстановці, значить, потрібно визнати, що українці не страждають цією хворобою. Принаймні, поки що.
Варто проаналізувати перспективи націоналістичних партій Європи. Практично всі вони активно підтримують російського президента Володимира Путіна і ганьбили Україну. Кремль їм надає фінансову підтримку та інші послуги. Ті, зі свого боку, не втомлюються хвалити Путіна як приклад націоналістичного лідера, відвідують з'їзди правих сил, що влаштовуються Росією, послужливо погоджуються бути спостерігачами на виборах у московській гібридній війні. Водночас жодна з чільних націоналістичних сил Європи не виступила з відкритою підтримкою української революції – дуже дивний стан речей, зважаючи на невтомні заяви Кремля про неприборкуваний український фашизм.
Легко списати галас навколо українського націоналізму на російську інформаційну війну, але це лише частина картини. Не варто забувати і про те, який був імідж України на міжнародній арені. Донедавна, багато хто практично не знали про існування цієї країни. Десятиріччями вважалося, що Україна є частиною Росії. Тому мало обізнаним міжнародним оглядачам прояви української незалежності здаються радикальними за своєю природою.
І вони не самотні в цій думці. Часто подібний феномен можна спостерігати і в самій Україні. Чимала частина українського населення, особливо представники старших поколінь, як і раніше, ототожнюють рядові прояви патріотизму з політичним екстремізмом. Виховані в дусі братерства і неподільності з Росією, вони схильні вважати прояви незалежності України як небезпечні і деструктивні відхилення від історичної норми.
Насправді, Україна, напевно, одна з найменш націоналістичних країн у сучасній Європі. В той час як континент дедалі більше охоплює хвиля популістського націоналізму, Україна залишається країною, де, як і раніше, панує політична поміркованість – незважаючи на три роки революції, війну та економічну кризу. Українці опинилися в епіцентрі тоталітаризму XXI століття, і не хочуть ніякого екстремізму. Зовнішнім оглядачам не варто плутати нинішній процес формування національної ідентичності в Україні з праворадикальними загрозами, які виникають в інших країнах.
Джерело: 1
