Діти, що живуть між окопами
– Та не бійся, зранку до четвертої не стріляють. Поїдемо в цей час. А якщо й стріляють, то кулі там вже в кінці своєї траєкторії, тому не вб'ють….
Олена збирається їхати незалежно від того, чи я наважусь – вона робила це вже багато разів.
Олена Розвадовська – волонтер, родом з Львівщини, у Києві мешкала в орендованій квартирі. Наприкінці 2014-го покинула своє столичне життя, продала всі речі, які не було куди дівати – і переїхала в зону АТО.
Сталого житла в Олени тут немає. Дівчина мандрує від села до села, з міста в місто, немов у розвідку – шукаючи дітей, які живуть на передовій.
Вона переконана, що якщо в життя таких діток вносити барви, їм буде легше пережити психологічні травми, спричинені війною. Тому Розвадовська регулярно їздить по зоні АТО до дітей, яким бракне друзів, що повиїжджали в пошуках миру, або ж уваги, бо в батьків їх, дітей, багато, а дитсадки обстріляні.
При цьому Олена дуже дратується, коли друзі та знайомі її героїзують. Каже, що жодні подвиги не здійснює – просто реалізовує свій поки що нерозтрачений материнський інстинкт.
На ранок обстріли не припиняються. До нас, в район Авдіївки "Хімік" постійно доноситься відлуння вибухів на "Промці".
"Хімік" – це район багатоквартирних хрущовок, споруджених разом з Авдіївським коксохімічним заводом.
Стара Авдіївка – це район приватних будинків, які розташовані майже впритул до "Промки".
Два райони розділяє залізнична колія, через яку мешканці Хіміка останній рік намагаються зайвий раз не переходити. Хоча понад рік тому було навпаки: епіцентром боїв був саме Хімік, а в Старій Авдіївці було спокійніше.
Дорога по Старій Авдіївці тягнеться до десяти кілометрів. Поодинокі перехожі йдуть дуже швидко, навіть біжать. Чим швидше дістанешся до цілі, тим більше шансів оминути зустрічі з кулею чи осколком снаряду.
– Оце тут у липні загинув 19-річний юнак – показує Олена в бік будинку, куди на літо до батьків приїхав студент Дніпропетровського університету. Куля в голову потрапила о четвертій годині дня на власному подвір'ї.
Ми їдемо далі, до Каті. Катя живе ще ближче до "Промки".
Дівчинка радісно відчиняє хвіртку зі слідами від снаряду. Олена обіймає Катю.
– Мені щойно дзвонили, казали, що біля кіоску впало три снаряди. Ви не бачили, як їхали? – схвильовано запитує Іра, мама Каті.
Ми відверто здивовані, бо нічого не чули, і полегшено зітхаємо, що розминулися з небезпекою.
– Так буває: чим ближче снаряд падає, тим менше його вибух чути, – пояснює мені, наляканій, Олена.
Розмова з Ірою продовжується вже в кухні. Перебувати на подвір'ї від незвички страшно. Хоча Олена з Катею в хату досі не зайшли, Катя потягнула подругу бавитися кроликами.
– Ви звиклим вже, чи вам і далі страшно? – допитуюся господиню дому.
– Страх не може притупитися, тільки дурням не страшно. Але від цієї безвиході просто якось перелаштовуємося. У нас завжди напоготові сумка з речами й документами. Але якщо буде пряме попадання, то нічого не врятує.
На банальне запитання, чому не виїжджає з дочкою, – отримую банальну відповідь: нема куди.
У Старій Авдіївці дві школи – з українською та російською мовою навчання. Попри постійні бої і небезпечніше місце розташування, Катя ходить в україномовну школу, бо її мама вважає українську мову навчання – перспективнішою.
Крім карткової гри, Олена з дітьми малює, або ж просто розмовляє.
– Якщо це підлітки, то їм дуже важлива розмова. Аби вони розуміли, що поруч є хтось, з ким можна поговорити, коли друзі втекли від війни. А ще важливі тактильні відчуття. Всі діти тут люблять обніматися, це теж терапія.
При тому, Олена ніколи дітей відкрито не жаліє. Певна, що жалість – деструктивна річ і тільки шкодить.
Про війну з дітьми Олена говорить нечасто. Та й дітям ця тема "проїлась", вони давно напам'ять вивчили всі види зброї, збираючи на вулиці кулі, гільзи чи уламки від снарядів. Вони вже навчилися навіть жартувати про війну та смерть.
– Коли я з ними спілкуюся, – відчувається, що війна це лише маленька частина їх життя. У них багато іншого клопоту, думок, приводів для веселощів, як і в дітей поза зоною АТО. Це звичайне дитинство, в яке війна брутально втрутилася, але його не зупинила.
Те, що життя триває і попереду багато цікавого, підтверджує й одинадцятирічний Саша, який дуже любить грати у футбол. Сашкові куля зачепила ногу, коли він їхав на велосипеді по Старій Авдіївці. Нині хлопець, одужавши, планує далі ганяти м'яч і мріє про футбольний матч для дітей на "Хіміку".
А ще пощастило на випадкову зустріч з Оленою – маленькому Олексію з села під Авдіївкою. У хлопчика відсутні три пальці: минулого літа він підняв з землі "цікаву знахідку" – запал від гранати.
Олексій з бідної багатодітної родини. Олена регулярно привозить його сестричці й братику речі, час від часу везе дітей в Покровськ – гуляти та їсти морозиво.
До Іри прийшла сусідка, жінки говорять про консервацію. У сусідки великий город, на якому чоловік днями зачепив косою снаряд. Снаряд не розірвався, викликали саперів.
Ще є три корови, яких чоловік водить випасати впритул до "Промки".
– Ви б виїхали звідси, якби було куди?
– Ну, хіба з коровами. Я хазяйство не залишу, ви що, ми стільки праці в нього вклали!
Наступне повідомлення шокує ще більше. Жінка каже, що завтра її дочка з Хіміка привезе двох онуків – одному п'ять років, другом – лише рік.
– Вона на заводі працює до першої дня, а ми з чоловіком за цей час за малими глядітимемо.
По дорозі Олена намагається мені пояснити, що це наслідок "звикання", в якому інстинкт самозбереження, у тому числі за дітей і внуків, вже притуплюється.
– Раніше я пропонувала всім батькам допомогти з пошуком житла, щоб виїхали. Але зрештою зрозуміла: немає сенсу. Вони вже звідси не поїдуть. Це їхній дім, хоч вони й живуть між окопами. Виховують тут дітей, і далі народжують. От, на сусідній вулиці місяць тому хлопчик народився. Тому я змирилась, що не можу нічого змінити. Ну, я ж не позабираю у них їхніх дітей!
Мені лишається тільки приїжджати сюди і теплими розмовами допомогти діткам пережити їх страшну реальність.
Мар’яна П’єцух, УП (скорочено)
Повний текст тут
