Корюківка: забута трагедія
8 – 9 травня Україна спільно з іншими країнами Європи відзначає День пам’яті та примирення. Протягом 1250 днів і ночей український народ разом з представниками інших народів антигітлерівської коаліції перебував у вирі кровопролитних боїв. За підрахунками істориків, загальні демографічні втрати України - включно з вбитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими - становлять не менше 14 млн. чоловік. З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони.
Серед найбільших трагедій воєнного часу є винищення біля 7000 українців с. Корюківка (Чернігівська обл.). Радянська пропаганда з ідеологічних причин не надала розголосу про цей жахливий злочин фашистів.
Таким чином в світі знають про звірства нацистів в грецькому містечку Калавріта ( більше 800 жертв) та Дістомо (223 жертви), на Криті (загалом більше 2000 жертв), у французькому селищі Орадур (642 жертви), у чеській Лідіце (320 жертв), у білоруській Хатині (152 жертви).
1377 сіл разом із жителями спалили гітлерівці на Україні. Трагедія в поліському містечку Корюківці була наймасштабніша й найкривавіша не лише на теренах Радянського Союзу, а й усієї Європи. Це сталося 1-2 березня 1943 року.
Селище Корюківка було центром радянського партизанського руху на Чернігівщині. Каральну акцію фашистів спровокували радянські партизані зі з'єднання О. Федорова, які вночі проти 27 лютого напали на окупаційний гарнізон містечка. Планувалося визволити із в'язниці заручників, але спецоперація обернулась трагедією для всіх мешканців.
Рано-вранці каральний загін оточив Корюківку й есесівці почали прочісувати хати. Людей, групами по 50-100 осіб, заганяли у великі приміщення, як-от церква, театр, ресторан, і безжально розстрілювали. Знищивши геть усіх жителів, карателі спалили населений пункт дотла: у вогні згоріло 1390 дворів, бовваніли лише стіни десятка цегляних будинків.
Згідно доктора історичних наук Дмитра Вєдєнєєва: «Як показало розслідування та експертизи обласної комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці, за два дні окупанти й їхні помічники-поліцаї по-звірячому знищили щонайменше 6700 людей (5612 тіл залишилися невпізнаними).»
Цинічним є факт, що коли загін карателів нищив селище та його мешканців, майже в десять разів чисельніший партизанський загін, що розташувався за кільканадцять кілометрів, не зробив нічого для їх порятунку.
І це стало однією з причин замовчення трагедії Корюківці радянською пропагандою.
Розмірковуючи над питанням «чому не в Корюківці, а в Хатині постав величний меморіал, який перетворив це село у всесоюзний символ трагедії спалених сіл»? Історик, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович пише: «…радянська пам'ять про Другу світову війну, чи точніше, згідно сталінським заповітам, про «Велику вітчизняну», була вибірковою і використовувалася не тільки для вшанування загиблих, а для політичних маніпуляцій із живими. Білоруське село, Хатинь явно не найбільше із спалених нацистами на цій території, стало всесоюзним символом завдяки своїй назві, що була дуже співзвучна із Катинню – місцем, де НКВД розстріляв 12 тисяч польських офіцерів. Таким чином нацистськими злочином у Білорусі намагалися перевести увагу з комуністичного злочину в Росії.
Корюківка не вписувалася в радянський канон пам'яті, бо розбивала один із базових міфів про війну – радянських партизан як "народних месників", які ціною власного життя захищали місцеве населення. Правда про корюківську трагедію демонструвала зовсім іншу поведінку цих «захисників».
За радянського часу місцеві жителі даремно клопотали перед владою про належне вшанування загиблих земляків. 2010 року коштом Чернігівської облдержадміністрації побачила світ збірка документів та спогадів очевидців «Корюківка, 1943: злочин проти людяності».
Анна Маніаті
"Гілка калини", Травень 2018ю
