Україна у Другій світовій війні. Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній
Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.
Пам’ять про війну була центральною у радянській повоєнній ідеології. День Перемоги, призначений не точно в річницю капітуляції Німеччини, а днем пізніше — 9 травня (очевидно, для виокремлення ролі СРСР у подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею) — став головним державним святом. Поступово це свято відсунуло на задній план навіть 7 листопада — річницю Жовтневої революції, до того найперше і головне свято радянських комуністів.
Міф «великої перемоги» мав служити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу. Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх «радянських» людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на захід з метою визволення Європи. Велика Перемога — останній могутній акорд міфу, адже вона підтвердила правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади.
Своєрідною підготовкою для його тотальної суспільної інсталяції стали 1920—1930-ті роки, коли масово винищували всіх, хто не вписувався в образ «радянської людини» і думав самостійно.
Зачистку для сприйняття нового міфу довершили перші місяці війни. Кілька мільйонів солдатів, що не бажали захищати СРСР, не вважаючи його своєю батьківщиною, потрапили в полон і згодом загинули в німецьких чи радянських таборах.
Їм на зміну прийшло нове покоління, значно краще опрацьоване радянською пропагандою. Покоління тих, хто менше пам’ятали жахи попереднього десятиліття і безпорадність перших днів війни. Крім того, ці люди на той момент уже бачили реальні жахи нацистської окупації, а тому не вірили у визволення німцями. З посиленням німецького окупаційного режиму та перемогами Червоної армії кількість лояльних до радянської влади громадян постійно зростала і перейшла далеко за межу довоєнного періоду.
Обставини воєнного лихоліття створили ідеальні умови для формування нової радянської ідентичності.
Плакат Віктора Корецького, 1950 рік.
«Велика Перемога» стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника. За межами СРСР вона більше посприяла становленню прорадянських настроїв у світі після війни, ніж усі спецоперації Комінтерну разом узяті.
«Велика Перемога» виконувала ще одну важливу функцію для радянського керівництва після Сталіна — легітимізувала владу, надавала їй необхідного героїчного ореолу. Адже після сталінських чисток не залишилося соратників Леніна, людей, освячених участю в Жовтневій революції.
Міф «Великої Перемоги» продовжував жити і після падіння СРСР. У кожній колишній його республіці, а тепер уже незалежній державі, справно відзначається чергова річниця 9 травня. 60-літній ювілей завершення війни, який проходив у Москві в 2005 році, засвідчив: для російського керівництва це не лише данина традиції чи певна історична інерція. «Велика Перемога» знову стала ключовою тезою нової державної ідеології Кремля.
Сучасна Росія. Наклейки на автомобілі з елементами «великої перемоги» для мас
Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи «святу пам’ять про Перемогу», нещадно критикувала всі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни.
Останній момент є надзвичайно важливим — він свідчить, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.
Реанімація концепції «Великої Перемоги» є лише одним з елементів нової політики Кремля, суть якої — відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для цього використовується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть факт володіння ядерною зброєю. Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться так званій «спільній історії», центральними пунктами якої є концепти «Великої Вітчизняної війни» та «Великої Перемоги» і радянські міфи про цю війну. Їх широка пропаганда засобами кіно, телебачення, літератури ставить за мету утримувати народи колишнього СРСР в орбіті російського впливу. Спільне героїчне минуле має стати платформою для формування (чи утримання) потужного проросійського лобі в незалежних державах.
Ще одна місія «Великої Перемоги» — відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР «холодна війна», забути її, викинути на смітник історії разом зі «страшними роками єльцинської демократії». Це важливе завдання для влади, яка вважає розвал Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, а свою силу черпає з минулого «країни, з якою всі рахувалися».
«Експорт» міфу за допомогою російсько-радянського населення. День Перемоги в Афінах
Отож міфи про війну виконують не просто певну гуманітарну функцію — вони розглядаються як важливий інструмент відновлення геополітичного впливу Росії.
Несподівано для Кремля з імплементацією радянської/російської пропаганди про війну виникли проблеми в Україні. Особливо після 2004 року, коли тут почали реалізовувати власну, не просто відмінну, але часом діаметрально протилежну до російської політику пам’яті. Засудження злочинів комуністичного минулого, відкриття архівів комуністичних спецслужб в Україні відбувалися практично одночасно зі спробами реабілітації радянського минулого в Росії. Тож не дивно, що історія стала ще однією ареною суперництва між двома країнами, не менш гарячого, ніж суперництво в енергетичній сфері.
Втримання радянських міфів про війну в Україні є надзвичайно важливим для Росії, адже вони стали головним, іноді останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян.
9 Травня 2016 року, марш в окупованому Донецьку
Як показали події, після падіння режиму Януковича саме на острівці цієї радянської ідентичності опирається президент Російської Федерації Володимир Путін, розгортаючи свої диверсійні акції проти України.
Не росіяни чи російськомовні українці, яких нібито захищає Путін, є основою для тероризму на сході України чи сприяли анексії Криму, а саме «радянські люди». Тому не випадково одним із головних елементів їхньої символіки стала так звана «георгієвська стрічка» — водночас російський імперський символ (звідси й назва) і радянський, пов’язаний із концептом «Великої Вітчизняної війни».
Бойовик «Новоросії» Іван Голованов («Джокер») на фоні георгіївської стрічки
Міфи про Другу світову використовуються російською пропагандою не лише в Україні чи Росії, але й у Європі та світі. Росія впевнено монополізувала перемогу Червоної армії над нацизмом, хоч в її лавах боролися мільйони українців та представників інших національностей. На думку російського керівництва, ця перемога є для нього індульгенцією в сучасності — «ми не можемо бути агресорами, адже ми звільнили світ від Гітлера».
Окупований Севастополь, 2016 рік. Білборди з генсеком ЦК КПРС Йосипом Сталіним виконують відразу дві функції - привітання з 9 Травня і реклами КПРФ до виборів
Не ознайомлені з українською історією експерти та журналісти вірять у загрозу українського фашизму, тому що бачили на Майдані чи серед українських вояків на сході України бандерівські червоно-чорні прапори.
Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній. Тому їх розвінчання важливе не тільки для того, щоб зрозуміти «як було насправді», побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії.
Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.
Джерело: ww2.memory.gov.ua
