У вогні непохитна
Василь Васильович Капніст, не був останнім зі свого роду, хто залишив вагомий слід в історії України. Визначною особистістю стала правнучка Василя Васильовича – актриса Марія Ростиславівна Капніст (1914\1915 - 1993).
Марієтта Капніст народилася в Петербурзі. Її мати – Анастасія Байдак була праправнучкою Івана Сірка, видатного кошового отамана Запорозької Січі, якого Рєпін відобразив на своїй відомій картині «Запорожці».
Бабуся Марієтти жила в Судаку, у власному будинку. У 1921 році родина Капністів переїхала жити до неї. Того ж року прийдешня радянська влада засудила батька Марії до страти. Чотирнадцятирічна сестра Ліза померла в той самий день від серцевого нападу. Старші брати, Григорій та Андрій, подалися у біга. Матір з маленькою Марієттою переховували у себе місцеві мешканці. Перебувати у власному маєтку в Судаку було небезпечно. Знайомі принесли їм національний татарський одяг та допомогли втекти з міста під покровом ночі.
У двадцять років Марієтта закінчила Київський фінансово-економічний технікум. Пізніше поступила в студію Юр'єва при театрі імені Пушкіна (С.-Петербург), але не закінчила. Завадили політичні події тих років. Дівчина знову мала втікати від переслідувань радянської влади.
В 1941 році Марієтта Капніст працює бухгалтером в міськраді міста Батумі. Арештована НКВС за доносом. У справі про характер злочину значиться: «підозра у шпигунських зв'язках». Ім'я «Марієтта» перекреслено, написано «Марія», засуджена на вісім років виправно -трудових таборів у Караганді. Але, згідно архівних документів, умовний строк вона відбувала ще з 1937 року.
В таборі Марієтта була «зухвало недисциплінована. Її поведінка не піддавалася контролю». Їй обрізали гарне волосся, вибили зуби, утримували у ванні з крижаною водою. Але ніщо не зломило її непохитного аристократичного духу.
Так трапилося, що в тому таборі вільнонайманим працював нащадок польських шляхтичів (за однією з версій, нащадок князів Волконських). Він щиро покохав Марію, врятував її під час пожежі в степу, де працювали засуджені. «Чим я тобі зобов'язана?» - запитала Марія. Він сказав: «Народженням дочки». І вона пішла на цей крок, думаючи, що нічого не вийде. Донька Марії Капніст, Радіслава, розповідає: «Коли табірне начальство дізналося, що мати вагітна, її примушували зробити аборт. Але мама відмовилася. І тоді їй влаштовували всілякі тортури: занурювали у крижану ванну, обливали холодною водою. Вона потім мені казала: «Як ти вижила? Це ж взагалі неможливо! » Потім мати потрапила «під чоботи» одного наглядача, який знущався над багатьма».
Рада народилася за чотири місяці до звільнення, на рудниках Джезказгану. Зі спогадів Марії Капніст : «Там я народила свою Доньку. Мене збиралися відправити на інший об'єкт, в інший табір. І ось я падаю з вікна другого поверху, калічу ногу, тільки б не розлучатися з донькою. Тут нова біда: приглянулося моє дитя Прокурорші. Почала обхажувати: віддай, вона в мене людиною стане. А ти що їй даси? Хочеш, заплачу тобі добре? Я рішуче відмовлялася, а страх серце заморожував.
Потім Раду взяли вільнонаймані, чоловік і дружина, приїжджали до табору, а жили біля пристані. Від нас на пристань брали чоловіків вантажити мішки. Я, щоб доньку побачити, одягала чоловічу робу і грузила мішки. А Раду посаджу на лавку біля вікна, щоб бачити. Ношу і на доньку дивлюся. І сила невідомо звідки бралася».
Коли дитині було 2,5 роки, Марія її відводила в садок при таборі, а сама йшла відпрацьовувати на каторгу. Рада поверталася з садочка із синцями, на всі питання вихователька відповідала «ви ж знаєте, ваша дівчинка жвава». Одного дня Марія вирішила перевірити як є насправді. Залишивши доньку, вона через деякий час повернулася та зазирнула у вікно садочка. Та й побачила, як вихователька крутить щоку дитини, примовляючи: «Виб'ю з тебе ворога народу!» Марія миттю влетіла до приміщення та відлупцювала виховательку. Нажаль, остання, була коханкою працівника КДБ, і Марія знову потрапила до табору, її засудили на 10 років. Раду відібрали та віддали до дитячого будинку.
Дівчинці змінили ім’я, відіслали до Красноярської області. Тільки завдяки старанням подруги Марії Ростиславівни, Валентині Іванівні Базавлук, – Рада знайшлася. Її переселили до Харківського дитячого будинку, щоби Валентина Іванівна мала змогу кожного дня відвідувати дитину, а на вихідні забирати до дому. Марія не давала офіційної згоди, щоб Валентина Іванівна удочерила Раду. А сама не могла забрати дитину до себе, тому що її «нагородили» довідкою, що вона не може виховувати дитину через порушення нервової системи. Тільки коли Раді виповнилося 15 років вона стала приїжджати до матері. Але її постійним місцем проживання так і залишився Харків.
Тільки після смерті Сталіна та завдяки клопотанням Валентини Іванівни Базавлук, Марія Ростиславівна змогла повернутися з табору у 1956 році. Їй було 42 роки, але виглядала вона виснаженою й старою. Художниця Голімбієвська, яка на два роки прихистила Капніст у себе, застала її в Криму блідою, висушеною, з чорними лунками нігтів. У Києві довелося почати з нуля. Жити було ніде: ночувала на вокзалах, у скверах, телефонних будках. Щоб отримати хоч якісь гроші, працювала масажистом, двірником. І якось нарешті доля усміхнулася їй: вона зустріла молодого режисера Юрія Лисенка, який запропонував їй роль ігуменії в картині «Таврія».
На актрису звернули увагу багато режисерів кіностудії ім. Довженка. Її зовнішність, талант давали змогу найпереконливіше створювати образи графинь, таємничих старих із загадковим минулим. Марія Капніст зіграла у понад 120 художніх фільмах і створила галерею гострохарактерних образів у кіно. Отримала звання Заслуженої артистки України.
Майже 20 років каторжної праці залишили Марії Ростиславівні глибокий страх (клаустрофобія) до закритих темних приміщень. Вона ніколи не користувалася підземними переходами. Нажаль ця обставина видалася вбивчою. У 1993 році, переходячи жвавий відрізок 4-х смугового проспекту Перемоги (біля кіностудії ім. Довженко), була збита автомобілем. Померла актриса в лікарні, кажучи: «Водій не винний». До останньої хвилини поруч була її донька – Рада. Поховали Марію Капніст за її заповітом, на Полтавщині, в с. Обухівка, поруч із пращурами.
