| sadowod.com | vivaspb.com |

Космополіти сірої зони. Греки України

Автор: Admin2 . ГРЕКИ В УКРАЇНІ

Греки — третя за чисельністю національність Донецької області. Колись вони заснували Маріуполь і десятки поселень у Приазов’ї, які тепер розташовані на лінії розмежування.

— Ой ні, то не фотографуй! — відволікається від телефонної розмови Олександра. — Це колектив мені такий сюрприз зробив. Але вона така велика, мені в квартирі нема де її повісити. Поки тут, а потім онукам віддам.

На картині — трієра, бойовий корабель античних греків. На палубі близько двадцяти людей — колектив Федерації грецьких товариств України. За кормою в небі — український та грецький прапори. На носі корабля — Олександра Проценко, голова федерації.

Федерація розташована на вулиці Грецькій, у Маріуполі. Перед будівлею стоїть пам’ятник митрополиту Ігнатію, який у XVIII столітті керував переселенням греків із Криму до Приазов’я. Також його вважають засновником Маріуполя.

— Ми допомагаємо людям у прифронтових поселеннях від початку війни, — Олександра перераховує міжнародні організації, які співпрацюють з федерацією. — Та можна сказати, що з усіма, які тут в Маріуполі є. Але все одно залишається багато невирішених проблем: відсутність належної медичної допомоги і робочих місць, проблеми з водою і транспортом. Загалом інфраструктура в прифронтовій зоні є зруйнованою.

Секретарка, пропонує каву. На мої відмовки додає: «А де ви ще грецької кави спробуєте?». Погоджуюсь та повертаюсь до розмови.

— Зараз  на лінії вогню опинились Сартана, Гранітне, Чермалик, загалом близько десяти поселень із компактним проживанням греків, — зазначає Проценко. — Звісно, ми не розподіляємо допомогу за національним фактором. Греки завжди були космополітами. Космос у перекладі з грецької — світ. Ми є громадянами світу.

«МІСТО МАРІЇ»

До Приазов'я греки потрапили в період між двома російсько-турецькими війнами, 1778 року. Разом з вірменами, волохами та рештою християн Криму, греки були депортовані Російською імперією з півострова на материкову Україну. В Криму греки залишали свої будинки, крамниці, виноградники. Історики пишуть про випадки відкритого спротиву росіянам. Зокрема дослідник Криму Олександр Бертьє-Делагард зазначав:

«Виходили християни з гіркими риданнями, бігали, ховалися в лісах і печерах, мало того, приймали мусульманство, лише б тільки залишитися в рідній землі.»

Значна частина «переселенців» з Криму осіла в Маріуполі. Власне відтоді місто й носить псевдогрецьку назву, яка буквально означає «місто Марії».

Вікторія Помазан працює редакторкою в газеті «Елліни України», яка видається при Федерації грецьких товариств. На питання скільки в редакції людей, віджартовується:

— Я сама собі колектив — над газетою працюю одна. Ось візьміть кілька примірників, там багато чого про волонтерські ініціативи і греків Приазов’я. — Вікторія показує останній номер, над яким працювала. Заголовки нагадують про війну, яка поруч: «Допомога від одеських греків жителям сіл в зоні АТО», «Діти просять миру» тощо.

— Загалом в Україні є 97 товариств греків, їх підтримка та допомога спрямовані як до мирного населення прифронтової зони, так і військовим. Ось наприклад, один одеський бізнесмен, грек за походженням, весь минулий рік давав по тисячі гривень дітям із зони АТО, на загальну суму 100 тисяч гривень щомісяця. А перед Новим роком з тієї ж Одеси передали 13 тонн фруктів. Вісім пішли на Приазов’я, і тому їх привезли нам до федерації. Це навіть страшно згадувати, що ми тут пережили… — усміхається Вікторія, знаходить у телефоні фотографії, на яких усе заставлено пакунками.

— Розвезти нам їх допомогли, а от упаковкою ми займались самі. Весь перший поверх був заставлений, ми з самого ранку і до пізньої ночі розфасовували все по пакетах. Потім подзвонили знайомим хлопцям з маріупольського «Правого сектору» — то вони нам допомагали трохи з цим усім.

За словами Вікторії, значна фінансова і гуманітарна допомога надходить від Міністерства закордонних справ Греції.

— За період війни ми отримали  більше 100 тисяч євро, з яких 60 тисяч — на Грецький медичний центр. У ньому організовують мобільні бригади, які їздять селами і надають допомогу безкоштовно. Також минулого року МЗС Греції передало тонну медикаментів.

РОДОС. ДЕМОС. ПАТРІОТЕС.

Близько 40 років Ніна Ігнатенко пропрацювала в одному з маріупольських РАЦСів. Після виходу на пенсію влаштувалась в бібліотеку при федерації греків, в якій ми і зустрілись. Ніна — одна із 192 людей, які за реабілітаційною програмою МЗС Греції, побували на острові Родос. Програма була розрахована на греків Приазов’я і Донбасу й тривала 20 днів.

— На Родос ми прилетіли 24 серпня, на День Незалежності. Ввечері була зустріч із мером й іншими керівниками Родоса. Ну вони, як справжні греки, які ніколи вчасно не приходять, запізнилися на годину-півтори. Я взяла з собою прапор України і ми ще з двома моїми подругами розгорнули його там.

О-о-ох, з якою ненавистю на нас дивились решта наших греків, які з нами прилетіли. Чому? Я хочу вам сказати, що ті, хто поїхали, з них певно відсотків 20 були за Україну, інші всі — за Росію. Можете собі таке уявити? Ми їм казали: от були б ви в «ДНР», далеко би заїхали, хто б вас на Родос брав, та й взагалі говорив би з вами?

Колись, ще до того, як вийти на пенсію, Ніна думала про переїзд до Греції і збирала потрібні документи. Але все ж залишилася в Маріуполі.

— А я і так тут серед греків живу, тому дискомфорту нема. Тільки якби ще в Україні все було добре… Шкода мені цих молодих хлопців — вчора чула знову двоє загинули. Я боюся, сильно боюся, що Росія прийде сюди, в Маріуполь. Я от не уявляю себе, щоб я жила в Росії і не хочу уявляти.

Ніна починає згадувати про родину, про матір-гречанку і батька-українця, з  Харкова. Її родина пережила репресії радянської системи.

— Діда розстріляли, а дядька на 25 років до таборів заслали, бо був проти влади. Я всім кажу: тільки тоді, коли Україна стала незалежною, ми змогли відкрито сказати: «Ми — греки». Ось ці всі книги, — Ніна розводить руками, ніби хоче обхопити всі полиці з книгами. — Надруковані при вільній Україні, а не при Союзі.

ДОПОМАГАТИ ДУМАТИ. ДОПОМАГАТИ БАЧИТИ.

З Євгенієм Чако і отцем Ростиславом зустрічаємось у підвальному приміщенні однієї з маріупольських кав’ярень. Євгеній — за національністю грек, Ростислав — священик Греко-Католицької церкви. Разом вони — волонтери і представники благодійного фонду «Карітас Маріуполь».

— Сартана, Чермалик, Гранітне, Старогнатівка — тут уздовж лінії фронту живуть греки. Та ми й не розділяємо, грек ти чи не грек, а працюємо з мирним населенням буферної зони. Якщо Сартана газифікована, то Чермалик, Гранітне і туди далі, там газу не було і до війни.

Зараз узимку гостро стоїть питання опалення. У людей немає грошей, щоб купити паливо, немає вугілля — воно залишилося на окупованій території, та й дров немає, тому що в посадку тепер просто так не підеш і не нарубаєш — там або заміновано, або не дозволяють, — Офіціантка приносить чай і Євгеній відволікається, — Місце тут погане, тут раніше були підвали НКВС. Спочатку в 20-х роках був табір піонерський, а потім в 30-х людей мучили.

До розмови долучається священик Ростислав:

— У буферній зоні люди фактично забуті. Медицина майже відсутня. Воєнні допомагають, але ж і воєнним потрібно допомагати. Ставлення до людини в державі не змінилося. Проїдьтеся буферною зоною, вам буде цікаво, люди покинуті сам на сам зі своєю бідою. Держава не робить нічого просвітницького в Маріуполі зокрема і в Донецькій області загалом. І цю функцію перебирають на себе волонтери. Так, місцева влада зустрічає такі ініціативи прихильно, але вона робить це вимушено. А людям треба допомагати думати і бачити.

СВІДОК

Дата 15 грудня вшановується греками світу як День пам’яті жертв «Грецької операції». Радянські греки зазнали масових репресій у 1937-38 роках.  Тільки в Донецькій області, яка була місцем компактного проживання греків, йдеться про шість тисяч жертв.

— Мій батько був репресований. Мені 93 роки — я свідок і розкуркулення, і колективізації. Багатьох розстрілювали тут, інших відправляли в Казахстан і туди далі на схід. В основному наші не поверталися, от кримські татари поверталися, а наші ні. — Іван Папуш дістає із шухляди книги свого авторства, присвячені історії переселення греків. — Я народився тут, у Сартані. Я — справжній грек.

Справжній грек Іван Папуш є почесним громадянином селища Сартана, яке в десяти кілометрах від Маріуполя. Папуш із гордістю розповідає, як у 1987 році заснував Музей історії та етнографії греків Приазов’я, як збирав експонати по найближчих селах.

— Я це все тягнув на тачці сюди. Ну десь за півроку експозиція була готова, а потім поступово ще додавав, що знаходив. А ось уже ювілей восени буде — 30 років музею.

Ми повільно ходимо між різними секціями музею: від софи до колодязя, далі повз ткацький станок до кухні.

— Коли йшли до школи, були як іноземці, не знали ні української, ні російської мов, і нічого страшного — освоїли. В мене батьки любили українські пісні, навіть, пам’ятаю, — співали. О, а в цій колисці ще моя племінниця росла. Її вже немає давно, а я ще є.

З музею виходимо на вулицю, поодинокі перехожі вповільнюють крок, щоб із нами привітатись. Зупиняємося біля брами. Іван Папуш свистить і гукає: «Нікала-а-ай». Найближчих кілька хвилин у відповідь чути лише гавкіт із кутка двору. Після чого до нас виходить дідусь у потертій курці.

— Це ось Нікалай Міхалич, він напівгрек-напівукраїнець, але все життя живе з нами, то ми його й виховали, — знайомить нас справжній грек Іван.

Нікалай Міхалич про війну говорить неохоче:

— Якби не стріляли ще, а так все добре, звикли вже. Три рази постріляли нас — на кладовищі і ота-а-а-ам внизу ще прилітало. А там далі Талаковка, Широкіно, Водяне, отам страшно, там луплять. Так там уже нема шо стрілять, от шо вони там стріляють? Невістку мою там вбили, в Широкіно. Шо ми тут стоїмо, ходіть до хати...

Коли виходимо від Міхалича і йдемо до автобусної зупинки, 93-річний почесний грек дріботить, опираючись на ціпок, і нарікає на молодих.

— Пусто мені трохи, нікого з моїх вже немає. Їм по 50 — 60 років, а вони помирають.

Джерело: hromadske.ua