Геноцид понтійських греків
Невеличка частина греків, залишилася жити на півночі Малої Азії, в області Понту, після розпаду Візантійської імперії. Після завоювання Трабзону в 1461 році османами греки не змінили свої переконання та грецьку свідомість, хоча й жили відрізаними від національного стрижня.
Хоча й становили меншину - близько 40% населення, але швидко домінували в економічному житті району, й жили, в основному, у міських центрах.
Їх економічний підйом поєднався з демографічним і духовним підйомом. У 1865 році кількість понтійських греків склала 265000 душ, у 1880 році до 330000, а на початку 20-го століття наблизилася 700,000. У 1860 році у Понті налічувалося 100 шкіл. До того ж школи мали друкарні, журнали, газети, клуби і театри, котрі підкреслюють їх високий духовний рівень.
1908 рік був роком - знаковим для народів Османської імперії. У цьому році виграв рух младотурків, встановлено вплив султана. Багато в кого були надії, що вкладали в молодих військових та реформи вмираючої імперії.
Незабаром, проте, їх надії виправдалися. Молоді турки показали свою жорстку політику націоналістичної партії, розробляють план переслідування християнського населення і отуреччування реґіону, користуючись участю європейських держав у Першій світовій війні. Грецька держава, зайнята "критським питанням», не була готова відкрити ще один фронт з Туреччиною.
Турки, під приводом «державної безпеки» витіснили більшість грецького населення Малої Азії до негостинної глибинки, за допомогою так званих "трудових батальйонів" ( "«Αμελέ Ταμπουρού»"). У розділі "замовлення на виконання робіт" вони повинні були служити людям, котрі не можуть претендувати на військових. Вони працювали в кар'єрах, шахтах та дорожньому будівництві, за кабальних умов. Більшість з них загинуло від голоду, поневірянь та хвороб.
Реагуючи на утиски турків, вбивства, вигнання та спалювання їх сіл, понтійські греки, як і вірмени, повстанцями пішли в гори, щоби врятувати те, що було можливо. Після геноциду вірмен у 1916 році, турецькі націоналісти під керівництвом Мустафи Кемаля мали тепер більш відкрите поле діяльності, щоби знищувати понтійських греків. Все, що не вдалося султанові за п'ять століть вдалося Кемалю за п'ять років!
У 1919 році греки разом з вірменами за тимчасової підтримки уряду Венізелоса намагалися створити автономну державу Ellinoarmeniko. Цей план було зірвано турками, що скористалися заходом для переходу до «остаточного вирішення».
19 травня 1919 року Мустафа Кемаль висадився в Самсуні, щоби почати другу й найжорстокішу фазу геноциду понтійців під керівництвом німецьких та радянських радників. До малоазіатської катастрофи в 1922 році кількість понтійських греків, що померли перевищила 200,000, в той час як деякі історики піднімають їх кількість до 350,000.
Декотрим вдалося уникнути турецького ятагана, як біженцям, на півдні Росії, тим часом, близько 400 тисяч біженців прибуло до Греції. Їх знання та їх праця в значній мірі сприяли відновленню зруйнованої, на той момент, грецької держави й змінити демографічний баланс в Північній Греції.
З великою затримкою, грецький парламент 24 лютого 1994 року одноголосно проголосував за декларацію затвердження 19 травня Днем пам'яті геноциду понтійських греків.
Переклад українською - Яна Гончар-Куклас
Джерело: 1
